Преса завжди відігравала ключову роль у формуванні суспільної думки, культурному розвитку та політичному житті нації. Українська журналістика пройшла довгий і складний шлях, віддзеркалюючи бурхливу історію країни – від перших несміливих видань під владою імперій до потужних сучасних онлайн-платформ, що стали невід’ємною частиною інформаційного простору вільного світу. Історія українських ЗМІ – це не просто хроніка дат та назв, це історія боротьби за право на власне слово, за збереження ідентичності та побудову незалежної держави. Як розвивалася українська преса, з якими викликами стикалася та які перспективи має сьогодні – про це далі на imariupolchanyn.com.
Цей шлях був тернистим, позначеним цензурними утисками, репресіями, війнами, але водночас сповненим самовідданої праці журналістів, видавців та громадських діячів, які розуміли надзвичайну вагу друкованого та електронного слова для українського народу.
Зародження українського слова: Перші ластівки (XVII-XIX ст.)
Хоча перші друковані видання на українських землях з’явилися ще у XVII столітті (переважно польською та латинською мовами), повноцінною українською пресою їх назвати важко. Першим виданням, яке часто згадують у цьому контексті, вважається “Gazette de Leopol” (Львівська газета), що виходила французькою мовою у Львові у 1776 році. Вона містила міжнародні новини та місцеву інформацію.
Справжній початок україномовної преси пов’язують із Західною Україною, яка перебувала у складі Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперії, де умови для національно-культурного розвитку були дещо сприятливішими, ніж у підросійській Україні. Важливою віхою стала революція 1848 року – “Весна народів”. Саме тоді, 15 травня 1848 року, у Львові вийшов перший номер газети “Зоря Галицка”, що стала першим регулярним політичним виданням українською народною мовою. Вона виходила під гаслом “Письмо для руского народа” і відіграла значну роль у пробудженні національної свідомості галицьких українців.
В той же час, на території Наддніпрянської України, що входила до складу Російської імперії, розвиток української преси був значно ускладнений через жорстку імперську політику русифікації. Лише поодинокі видання, як-от альманахи (“Ластівка”, “Русалка Дністровая”) чи наукові збірники, могли містити твори українською мовою.
Цензурні лещата та Емський указ
Ситуація кардинально погіршилася після видання Валуєвського циркуляру 1863 року, який забороняв друк наукової, релігійної та освітньої літератури українською мовою, стверджуючи, що “никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”. А Емський указ 1876 року, підписаний царем Олександром II, став ще нищівнішим ударом: він забороняв:
Ввезення будь-яких книг українською мовою з-за кордону.
Друк оригінальних творів і перекладів українською мовою (дозволялися лише художні твори та історичні документи з російською орфографією).
Українські театральні вистави та концерти.
Викладання будь-яких предметів українською мовою в початкових школах.
Ці заборони фактично паралізували розвиток української культури та преси в Наддніпрянщині на десятиліття. Центр українського друкарства та журналістики знову перемістився до Галичини.
Галичина – “Український П’ємонт” (Кінець XIX – початок XX ст.)
Попри певні обмеження з боку австрійської влади, Галичина стала справжнім осередком розвитку української преси. Тут виходили численні газети та журнали різного спрямування:
Політичні видання: “Діло” (найстаріша і найвпливовіша українська щоденна газета, виходила з 1880 р.), “Народ”, “Батьківщина”.
Літературно-наукові журнали: “Правда”, “Літературно-науковий вістник” (редагований Іваном Франком, Михайлом Грушевським та іншими видатними діячами).
Релігійні видання: “Душпастир”.
Видання для селян та робітників.
Галицька преса відігравала ключову роль у формуванні національної ідентичності, політичному просвітництві, розвитку української літературної мови та культури. Саме тут друкувалися твори багатьох письменників та публіцистів з Наддніпрянщини, яким було заборонено публікуватися в Російській імперії.
Революційний злет та визвольні змагання (1905-1921 рр.)
Революція 1905 року в Російській імперії призвела до послаблення цензури і скасування основних положень Емського указу. Це викликало справжній бум української преси в Наддніпрянщині. У Києві почала виходити перша щоденна українська газета “Громадська думка” (згодом “Рада”), заснована Євгеном Чикаленком. З’явилися десятки нових газет і журналів різного політичного та культурного спрямування у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах.
Особливого розквіту українська преса зазнала в період Української революції 1917-1921 років. За часів Української Центральної Ради, Гетьманату Павла Скоропадського та Директорії УНР виходило безліч видань, які відображали увесь спектр політичних поглядів та ідеологічних течій того часу. Газети стали потужною зброєю в інформаційній боротьбі, мобілізували населення, формували уявлення про молоду українську державу. Однак поразка визвольних змагань і встановлення радянської влади поклали край цьому “золотому віку” вільної української преси.
Радянський період: Від “українізації” до тотального контролю
Встановлення радянської влади в Україні ознаменувало новий етап в історії преси. На початку 1920-х років, під час політики “українізації”, спостерігалося певне зростання кількості україномовних видань. Виходили газети “Вісті ВУЦВК”, “Комуніст” (згодом “Радянська Україна”), численні літературні журнали (“Червоний шлях”, “Плуг”, “Гарт”). Однак ця відносна свобода була недовгою.
Вже з кінця 1920-х – початку 1930-х років розпочався тотальний наступ на українську культуру та інтелігенцію. Політика “українізації” була згорнута, розпочалися масові репресії (“Розстріляне відродження”). Преса повністю підпала під контроль комуністичної партії і перетворилася на інструмент пропаганди та агітації. Ключові характеристики радянської преси:
Партійний контроль: Усі видання контролювалися Комуністичною партією через Головліт (цензурний орган).
Ідеологічна спрямованість: Головним завданням преси було вихваляння радянського ладу, партії та її вождів, пропаганда комуністичної ідеології.
Обмеженість тематики: Домінували теми виробничих досягнень, партійного життя, критика “буржуазного світу”. Критичні матеріали допускалися лише в строго дозованих рамках і стосувалися окремих недоліків, а не системи в цілому.
Одноманітність: Більшість газет та журналів були схожі за змістом та оформленням, використовували однакові пропагандистські кліше.
Незважаючи на це, навіть в умовах жорсткого контролю виходили якісні літературні журнали (“Вітчизна”, “Дніпро”, “Всесвіт”), науково-популярні видання, які намагалися зберегти певний рівень української культури та мови. Важливу роль відігравала й преса української діаспори в Європі та Північній Америці, яка зберігала традиції вільної української журналістики і протистояла радянській пропаганді, плекаючи українську ідентичність та розповідаючи про культурну спадщину України, включно з традиційним одягом.
“Гласність” та Відродження незалежної преси (Кінець 1980-х – 1990-ті рр.)
Період перебудови та політика “гласності”, проголошена Михайлом Горбачовим у другій половині 1980-х, стали каталізатором для відродження вільної преси в Україні. Почала з’являтися самвидавна література, виникали перші незалежні громадсько-політичні видання, часто пов’язані з Народним Рухом України та іншими демократичними організаціями (“Поступ”, “Віче”).
Після проголошення незалежності України у 1991 році розпочався бурхливий розвиток медіаринку. З’явилися сотні нових газет, журналів, а згодом і телеканалів та радіостанцій. Скасування цензури та монополії КПРС відкрило шлях до плюралізму думок та свободи слова. Однак цей період також характеризувався:
Виклики 1990-х
Характеристики
Економічні труднощі
Гіперінфляція, брак паперу, низька купівельна спроможність населення ускладнювали діяльність ЗМІ. Багато видань закривалися або ледве виживали.
Залежність від влади та бізнесу
Поступово почала формуватися залежність ЗМІ від фінансово-промислових груп (олігархів) та політичних сил, що ставило під сумнів їхню незалежність.
Непрофесіоналізм
Брак кваліфікованих кадрів, низький рівень журналістської етики (“джинса” – прихована реклама або політичне замовлення).
Формування медіахолдингів
Концентрація ЗМІ в руках кількох власників, що обмежувало реальний плюралізм.
Основні проблеми становлення незалежної преси в Україні 1990-х років
Незважаючи на ці проблеми, 1990-ті роки стали часом становлення основ сучасної української журналістики, закладення стандартів свободи слова та появи знакових медіапроектів.
Ера діджиталу: Інтернет-ЗМІ та нові виклики (2000-ні – сьогодення)
Початок XXI століття ознаменувався стрімким розвитком інтернет-технологій, що кардинально змінило медіаландшафт України. З’явилися перші впливові онлайн-видання (“Українська правда”, “Кореспондент.net”, “Ліга.net” та інші), які почали конкурувати з традиційними друкованими ЗМІ за оперативністю та охопленням аудиторії.
Ключові тенденції цифрової ери:
Зростання ролі онлайн-медіа: Інтернет став основним джерелом інформації для значної частини населення.
Розвиток соціальних мереж: Facebook, Twitter, Telegram перетворилися на важливі канали розповсюдження новин та майданчики для суспільних дискусій.
Громадянська журналістика: Блогери, активісти та звичайні громадяни отримали можливість створювати та поширювати власний контент.
Мультимедійність: Поєднання тексту, фото, відео, інфографіки стало стандартом для сучасних медіа.
Персоналізація контенту: Алгоритми дозволяють користувачам отримувати новини відповідно до їхніх інтересів.
Українські ЗМІ відіграли важливу роль під час Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013-2014 років, ставши рупором протесту та інструментом мобілізації громадянського суспільства. Однак цифрова ера принесла й нові виклики:
Проблема фейкових новин та дезінформації: Особливо гостро це проявилося в умовах російської гібридної агресії проти України, яка розпочалася у 2014 році.
“Клікбейт” та зниження якості контенту: Погоня за трафіком іноді призводить до поширення неперевіреної інформації та маніпулятивних заголовків.
Вплив соціальних мереж на формування інформаційного порядку денного: Алгоритми соцмереж можуть створювати “інформаційні бульбашки” та сприяти поляризації суспільства.
Безпека журналістів: Робота журналістів в Україні, особливо в умовах війни, залишається небезпечною.
Сучасний стан та майбутнє української преси
Сьогодні українська преса, як і світові медіа, переживає період трансформації. Повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022 року поставило перед українськими ЗМІ безпрецедентні виклики. Журналісти працюють в умовах війни, ризикуючи життям, документуючи воєнні злочини, протидіючи потужній російській пропаганді та інформуючи світ про події в Україні.
Незалежні медіа, як загальнонаціональні, так і регіональні (включно з онлайн-виданнями, що представляють тимчасово окуповані або постраждалі регіони, як Маріуполь), є надзвичайно важливими для підтримки стійкості суспільства, забезпечення доступу громадян до правдивої інформації та збереження демократії. Вони є голосом громад, майданчиком для обговорення нагальних проблем та інструментом контролю за владою.
Майбутнє української преси залежить від багатьох факторів: перемоги у війні, економічного відновлення країни, розвитку медіаграмотності населення, пошуку ефективних бізнес-моделей та здатності адаптуватися до швидких технологічних змін. Проте її багатовікова історія боротьби за право на існування та свободу слова дає підстави для оптимізму. Українська журналістика, пройшовши через численні випробування, довела свою життєздатність і важливість для нації.
Висновок
Історія української преси – це дзеркало історії самої України. Від перших несміливих видань, що пробивалися крізь цензурні заборони імперій, через короткий злет у період визвольних змагань, десятиліття радянського контролю, відродження в часи незалежності і до сучасної цифрової епохи з її новими можливостями та викликами – українське слово завжди прагнуло свободи. Сьогодні, в умовах повномасштабної війни, роль чесної, професійної та незалежної журналістики є критично важливою для виживання та майбутнього української держави. Підтримка якісних ЗМІ – це інвестиція в наше спільне майбутнє.
